В одному із магазинів на іванівському ринку сьогодні збирали посилки військовослужбовцям в зону проведення АТО.
До свята Пасхи іванівські жінки напекли пасок, нафарбували яєць, накупували солодощів та інших смаколиків, щоб почастувати ними бійців 80-ї аеромобільної бригади Збройних Сил України. Також в посилку бережно вклали воскову свічку, освячену в іванівській церкві.
Жіночки категорично відмовились фотографуватись, мовляв - ми це робимо не для слави, а по зову серця.
Дуже шкода, що так, адже їх вчинки варті похвали та широкого висвітлення, проте СН поважає право людей на приватність тому на фото буде лише сама посилка.
- Ми вже майже цілий рік надсилаємо посилки на передову, ця посилка десята по рахунку - розповідає нам власниця закладу у якому все і організовується.
За цей рік у нас склалася постійна команда яка займається збором допомоги та відправою її на передову. Що ми тільки не надсилали нашим підшефним бійцям і солодощі, і м'ясо, квасолю, приправи та ще багато, багато чого іншого, і навіть цвяхи які були необхідні військовим для облаштування свого місця перебування.
Ось, цілий зошит списаний списками необхідного, що ми збирали у попередніх посилках - пані показує нам товстий зошит списаний мілким почерком. Виглядає дуже вражаюче.
Самі ж "підшефні" це військовослужбовці які перебували на дислокації в нашому районі, в селі Українське ще минулого літа з 80 аеромобільної бригади.
Як їх ще називають волонтерки - це наші діти.
"Якщо ми їм допоможемо тут, то напевно хтось же так само допоможе і нашим дітям, які зараз служать в інших куточках України..."
Воно і не дивно, адже переважна більшість військових - хлопці 23-30 років. І як говорять волонтерки - їхні діти майже однолітки. Тому питання взяття шефства майже не стояло. Просто ми взяли і почали їм допомагати.
В той час коли хлопці приїхали в наш район, я вирішила приїхати до них в гості. Напекла пиріжків та поїхала...
Побачене у них в лагері мене схвилювало. У них не було майже нічого. Вони варили їжу на багаттях, не було не приправ ні різних круп, та взагалі ніяких умов.
Бачити це було дуже боляче і ми вирішили діяти. Спочатку ми готували їм різні страви на кухні в нашому кафе. Згодом до справи долучився директор іванівського МУВГ Валерій Іванович Щербань, який організував солдатам підвіз води, надав їм душову кімнату, що б хлопці могли помитися, неодноразово жертвував гроші на допомогу армійцям.
Взагалі, Валерій Іванович вніс дуже суттєвий вклад в нашу справу - розповіла пані.
Згодом ми їм ще купували газ в балонах та багато чого іншого. Так от потрохи і потихеньку ми облаштували солдатам побут, харчування і інші елементарні умови.
А потім наших солдат передислокували, на передову. Де точно вони знаходяться ми не знаємо, але канал для пересилання посилок знайшли.
Ось так от тепер уже на відстані допомагаємо нашим "дітям".
Нещодавно один із хлопців дзвонить і говорить: - "Ми тут їмо ваші пельмені та згадуємо домівку..."
Ну як тут не допомагати...
Як розповідають волонтерки є в них і свої проблеми. Так, наприклад в районі немає ніякого волонтерськго осередку де б будь-яка людина могла прийти та внести свою частку в суспільну справу.
Само собою, що в районі є певні групи, які організовуються із невеликого числа небайдужих громадян, але серйозного координаціного центру районного рівня немає. І люди подекуди просто не знають куди їм звертатися, щоб прийняти участь у зборі допомоги чи іншому.
Люди збираються по чуткам, а так не можна - розповідають волонтерки...
Наприклад на свято Миколая, наша волонтерська група звернулася до всіх організацій району допомогти із збором волонтерської допомоги військовим.
Відгукнулися усі! Ми тоді відправили 2000 пиріжків у армію.
До нас приходило багато людей які просто десь почули про цей збір допомоги. Приходили із реальним бажанням допомагати.
А ось якби був осередок, то кожен бажаючий, без жодних чуток, міг би прийти туди, та передати свій внесок в справу...